Молодой человек, инвалид первой группы, учится на факультете журналистики, занимается бальными танцами и каждый день борется за свои права. У молодого кишиневца Максима Мифтахова – детский церебральный паралич. Но это не помешало ему поступить в университет, заняться танцами и даже завоевывать в хореографических конкурсах первые и призовые места.Каждый день Максим борется за то, чтобы оставаться полноценным членом общества. Он общителен, приветлив, здраво рассуждает о жизни и относится к самому себе без скидок на особые привилегии.Корреспондент агентства Sputnik побеседовал с Максимом о том, как проходит жизнь человека, постоянно отстаивающего свои права в обществе. – Максим, как вышло, что Ваши физические возможности ограничены?– По ошибке молодых врачей. Я – инвалид первой группы. До 17 лет самостоятельно передвигаться не мог. Только благодаря моим родителям спустя долгие годы лечения и реабилитации ситуацию удалось переломить. Биться за мою жизнь мы всей семье начали еще в моем раннем детстве. Меня лечили в Румынии и в Одессе. Пять лет подряд жизнь проходила между соседними с родной Молдовой странами. Пять лет болезненных процедур, чужих квартир, где мы с родителями жили, бессонных ночей. – Были ли проблемы с хозяевами жилья, где вы останавливались.– Бывало всякое. Помню, как в Одессе, когда мы с бабушкой вернулись в дом, где тогда жили, на нас накинулась хозяйка, заявив, что я якобы сломал ее мебель. Нервные срывы, оскорбления случайных людей – просто потому, что я не такой, как они.Позже мы с отцом поехали в Россию, в Тулу, чтобы я прошел курс лазерной терапии. Добирались до города очень трудно. Детские воспоминания обрывочны – снег, мороз, я сижу в коляске, мой папа, насквозь продрогший, везет меня вперед. Билетов на поезд нет, но проводник вагона на свой страх и риск берет нас с собой.А вторая врачебная ошибка в Кишиневе чуть не отправила меня на тот свет. Случайно задели кровеносный сосуд во время операции… – Вы получали школьное образование на дому?– Да. До 17 лет я не выбирался из дома, кроме как на процедуры. Когда же я впервые сам вышел в город и намеревался сесть в маршрутку, мимо проехали пять пустых единиц транспорта, и ни одно не остановилось. Дело было холодным зимним днем, и я стоял прямо на остановке. Наконец, одна маршрутка остановилась, но водитель, увидев меня, – а мой физический недостаток, увы, заметен невооруженным глазом – заявил, что не поедет со мной, потому что я «такой».Терпение лопнуло! Я стал писать во все инстанции, чтобы обидчика наказали. Ни органы полиции, ни мэрия не отреагировали ни на одно мое обращение. Дело в итоге дошло до суда. Обидчику пришлось заплатить крупный штраф за моральный ущерб. А пару лет назад у меня в городе украли телефон. Видимо, потому, что я не в состоянии ни хорошо ударить, ни догнать. Позже, когда вора нашли, выяснилось, что у него просто не было денег на водку, и он решил украсть телефон, чтобы продать его. Этот человек получил год условно, а я еще долго ходил к психотерапевту и психоневрологу. – Что помогло Вам в этот период выкарабкаться из этих переживаний?– Немалую роль сыграла музыка. Я стал посещать симфонические концерты. И на одном из них познакомился с девушкой. Мы стали общаться, дружить, много времен проводить вместе. Я влюбился в нее, стал ухаживать, но… на эти знаки внимания она отреагировала тем, что стала меня избегать. Дошло до того, что ее мама стала мне звонить с угрозами и оскорблениями – калека, извращенец, маньяк. Когда я пришел к этой девушке домой поздравить ее с праздником, меня прогнали, а затем написали заявление в полицию. Вы бы видели лица полицейских, когда они приехали ко мне домой и их глазам предстал «маньяк» в лице меня. Смеялись они еще долго… – А как обстоит дело с Вашими товарищами по учебе в вузе? Вы ведь теперь студент?– Да, и, надеюсь, Ваш будущий коллега. Я поступил в на факультет журналистики в один из вузов. Отношения с другими учащимися обстоят по-разному. Со временем я понял, что некоторые люди отрицательно реагируют на тех, кто не такой, как они только по причине своей внутренней, нравственной неполноценности. Это их беда, а не моя. Я же стараюсь жить полной жизнью. Сейчас даже занимаюсь бальными танцами и недавно даже завоевал Кубок Европы по спортивно-бальным танцам в категории «профессионал-любитель». Огромное спасибо моим наставникам и Максиму Кондратьеву и Юлианне Римской. Если бы не они, я бы никогда не решился на столь трудный, но очень интересный и познавательный шаг. – Что бы Вы посоветовали другим людям с ограниченными возможностями?– Никогда не сдаваться. Что бы ни происходило. За нас с вами никто может и не вступиться, а жизнь не заканчивается на очередной несправедливости. Всегда нужно верить в себя и не озлобляться. И пусть благодаря этому интервью многие поймут, что инвалидность – это не приговор, что мы можем и должны учиться преодолевать трудности, находить общий язык с другими, может быть, становиться мудрее. Одним словом, быть по-своему, но полноценными людьми.
Юнас Хельгессон: «ДЦП – это не то, о чем ты рассказываешь на первом свидании, мол, меня зовут Макс, у меня поврежден мозг» Женат, ждет рождения малыша. Работает, пишет книги, выступает на
телевидении. Играет в гольф, водит автомобиль, бегает. Шведский писательЮнас Хельгессон
должен был всю жизнь провести в коляске. Но – не захотел. Ирина Дергач
встретилась с ним в Минске, куда он приехал презентовать свою книгу.
Кстати, теперь ее можно найти во многих белорусских специализированных
библиотеках.
– В пять лет я умел говорить два слова: «мама» и «мороженое», – говорит стоящий на сцене человек с ярко выраженными признаками ДЦП. – Бедный папа!
В зале несмело улыбаются: как-то неловко открыто смеяться над инвалидом.
Еще через несколько минут, забыв о своих внутренних барьерах, зал смеется, одобрительно гудит и аплодирует. Шведский писатель, музыкант и юморист Юнас Хельгессон через слово отпускает шутки в свой собственный адрес.
– Как только я знакомлюсь с кем-то поближе, человек перестает
замечать странное тело и невнятный голос, – говорит после выступления
Юнас.
Это правда: кажется, мы знакомы с ним с детства. В Минске Юнас всего
второй раз, приехал презентовать свою книгу «Да, я таким родился!»
Книга, изданная поначалу пятитысячным тиражом, разошлась уже пятидесятитысячным.
– Я написал книгу о тех, кто невидим, – объясняет ее популярность Юнас.
Мальчик и диагноз
– ДЦП
– это не то, о чем ты рассказываешь на первом свидании: мол,
здравствуйте, меня зовут Макс, у меня поврежден мозг, – констатирует
Юнас.
Когда он появился на свет, пуповина в четыре витка обмоталась вокруг
шеи. Первые сорок минут жизни мальчик не дышал. Долгое кислородное
голодание, паралич части мозга, нарушение речи, напряжение одних мышц и
непроизвольные спазмы других.
– Я как герой игры, которую кто-то запустил на устаревшем компьютере,
– популярно объясняет Юнас. – Скверное разрешение, изображение
дергается и зависает. Причем моя левая сторона гораздо сильнее
подвержена спазмам и вынуждает меня жить двойной жизнью. Когда я думаю,
что хорошо бы выпить кофе, левая рука говорит: «Почему бы тебе не
пролить кофе?», -- а когда я сижу в автобусе рядом с красивой девушкой,
она (рука) вдруг решает немного пробежаться.
Преимущество этой двойной жизни в том, что если мне вечером скучно, я
всегда могу поиграть сам с собой в «камень, ножницы, бумагу».
Врачи сказали родителям Юнаса, что их ребенок проведет жизнь в
инвалидной коляске. И первые 13 лет никто не сомневался, что специалисты
правы: Юнас не мог передвигаться самостоятельно.
В том, что в один прекрасный день коляска отправилась в утиль, огромная заслуга родителей.
– Однажды, когда я был маленьким, мою маму спросили, каково это –
иметь ребенка-инвалида. Всей семье, по-видимому, приходится
приспосабливаться к Юнасу? В самом вопросе звучал казавшийся
естественным ответ, но мама спокойно возразила:
– Это ему приходится приспосабливаться к нам. Нас все-таки больше!
Я приучен к обращению со мной, как с обычным человеком, и не привык
быть объектом из серии «пожалей меня», - пишет Юнас в своей книге.
Ну а стимулом проститься с инвалидной коляской стал гольф. Отец
Юнаса, видя, что сына увлекает эта игра, стал достойным
спарринг-партнером. Мальчик ковылял по полю, опираясь на клюшку и не
замечая кровавого следа от разбитых о камни ног. После игры они с отцом
подсчитали, какое расстояние прошел Юнас от лунки к лунке: оказалось,
целую милю!
Действительно, зачем столь опытному пешеходу коляска? Родители сразу спрятали ее подальше.
– Со временем я начал, исключительно в знак протеста, упрямо и без
разбору отказываться от всех специальных приспособлений, – признался,
став взрослым, Юнас. – Во мне нарастало чувство неповиновения. Я больше
не хотел вещей, которые позволяли инвалидности управлять моей жизнью.
До и после, а также одновременно с коляской в утиль отправилось еще
много вещей – похожая на скатерть карта символов, на которой неговорящий
Юнас говорил, чего он хочет, тяжелые ортопедические ботинки, ложка с
утолщенной ручкой, которую удобно держать в руке, кресло с моторчиком...
Надо ли мечтать о невозможном
Научившись ходить, а потом и бегать в обычных кроссовках, есть вилкой
и ножом (хотя первое время приходилось делать это в солнцезащитных
очках, чтобы не выколоть глаза), Юнас замахнулся на немыслимые для
человека с его диагнозом высоты: играть в рок-группе, получить высшее
образование и водительские права, жить отдельно от родителей, создать
семью.
А потом оказалось, что справиться с собственными физическими
недостатками легче, чем преодолеть всеобщую косность. Даже в Швеции.
Как бы Юнас ни мудрил с резюме, которые он рассылал работодателям,
все равно выходило плохо. Если он сообщал, что у него ДЦП, вообще не
получал ответа. Если об этом не упоминал, было еще хуже.
Представитель одной торговой компании, только увидев в дверях Юнаса,
заявил, что его услуги здесь не нужны. А в магазине одежды ему ответили
вежливо, но прямо:
– Если мы возьмем тебя, потеряем покупателей.
Первая попытка Хельгессона получить высшее образование не удалась: не
выдержав прессинга, он сам оставил университет. А вот водительские
права получил с первого раза, хотя экзаменатор заметно волновался, даже
грыз ногти.
– Элементом экзотики в моем вождении является полицейский контроль.
Дело в том, что в вечернее время многие окружающие думают, что я влил в
себя слишком много веселящей жидкости. Полицейские тоже думают, что я
«готов». Их подозрительность доходит до высшей точки, когда выясняется,
что от меня не пахнет алкоголем. Они не понимают, как зрачки у меня
могут быть нормального размера, если я в таком состоянии. А когда я раз
за разом повторяю, что не могу подуть в трубку алкотестера из-за своей
болезни, они приходят в замешательство и теряют самоконтроль.
Один полицейский от изумления забыл выписать Юнасу штрафную квитанцию
за превышение скорости. Второй на полном серьезе спросил пассажиров,
действительно ли они не возражают, чтобы за рулем сидел именно он.
Пассажиры не возражали.
Самым трудным для Юнаса было поверить в возможность взаимной любви.
– Счастливым летом, когда мы с Ханной решили обручиться, мне
захотелось придумать для нее что-нибудь особенное, запоминающееся. В
конце концов, появилась идея попросить ее руки на крыше самого высокого в
Скандинавии небоскреба в Мальме. Я пошел и спросил работников, могу ли я
в 22 часа привести на крышу свою невесту. Они переспросили: тебе нужно
расписание 22-го автобуса?
В итоге Юнас сделал Ханне предложение в другом месте. Они счастливы в браке уже шестой год, ждут ребенка.
– Мне все время задают один и тот же вопрос: есть ли у Ханны ДЦП? А
какая разница? Для любви ограничения не имеют никакого значения.
Это одна из немногих тем, по поводу которых Юнас не отпускает шуточек.
По правилу «правильной» лупы
Юнас проговаривает простые, но почему-то не всем до сих пор доступные истины.
Во-первых, мир открыт для всех, в том числе для тех, кто пока невидим.
Во-вторых, важно сфокусироваться на том, что умеешь, а не на том, чего пока не можешь.
-- Я, например, не могу сидеть согнувшись, – признается Юнас. – Мог
бы целыми днями сокрушаться: я не умею сидеть! Как так можно: я не умею
даже сидеть! А, собственно, так ли обязательно сидеть согнувшись? У меня
в этом нет никакой необходимости!
Однажды я искал перчатку, чтобы выйти на улицу морозным днем. Я
перерыл шкафы, заглянул под кровать, осмотрел кухню... а оказалось,
перчатка была в моей руке. Такое часто бывает: ты можешь искать счастья,
лучшей жизни, все время ходить недовольным... а все в твоих руках.
И, наконец, самое важное в жизни – это любовь.
-- Глядя на меня, многие думают, что я сильный человек, герой. Нет, я
очень слабый. Но я не одинок: у меня есть любящие родители, брат и
сестра, собственная семья и друзья. Сложно жить со своими ограничениями,
только если ты одинок.
Мне хотелось бы помочь людям научиться использовать правильную лупу,
увеличивающую хорошие и приятные стороны жизни, а не ужасные и
отвратительные.
***
Один шведский журналист задал Юнасу Хельгессону вопрос:
– Юнас, если бы кто-то мог исполнить любое твое желание, чего бы ты у него попросил?
Вероятно, он ждал тяжелого вздоха: «Конечно, здоровья...»
Но Юнас ответил иначе:
– Мороженого.
Журналист очень огорчился, попросил подумать еще раз, и ответить серьезнее.
Юнас подумал и подтвердил:
– Мороженого. Пожалуй, даже две порции.
Чем же Юнас Хельгессон отличается от большинства, у которого всегда есть список поручений для золотой рыбки?
Мне кажется, в подаренной Юнасом книге я нашла ответ:
– Мой девиз: сдаваться всегда слишком рано.
Ангелина Уэльская – белорусская модель. Она участвует в фотосессиях и пишет сценарий театрального шоу с участием людей с инвалидностью. Но ни одно модельное агентство не принимает девушку с проблемами дикции, которая не может ни ходить, ни стоять без поддержки. – Как вы себе это представляете? – спросили Ангелину в одном из ведущих агентств. Ангелина представляет так: в своем будущем шоу она планирует летать. – Когда я была маленькая, мечтала быть актрисой, – говорит Ангелина. – А надо мной смеялись: ну, какая из тебя актриса, посмотри на себя... И советовали учиться на психолога. Психология мне тоже нравится, но я решила, что поступлю на специальность, которая позволит быть ближе к театру.
Конкурс был огромный, никаких поблажек абитуриентам с инвалидностью не было. Ангелина поступила и уже заканчивает четвертый курс.
В 17 лет Ангелина решила встать с коляски. И встала! Правда, ходить без поддержки у нее пока не получается.
– Ни мама, никто другой никогда ничего не делает за меня, никакие сопровождающие не сидят рядом со мной на лекциях, – говорит Ангелина. – Иногда, когда приходят новые преподаватели, я попадаю в смешные ситуации. Вот недавно педагог взяла мою курсовую работу и пригласила выйти к доске, чтобы защитить ее. Я начинаю объяснять, что не могу выйти, и группа наперебой меня поддерживает... Преподаватель от удивления только и смогла спросить: «А кафедра знает, что вы не можете выйти?!»
Ангелина смеется, рассказывая о таких эпизодах. Ее правило: не можешь изменить ситуацию – измени свое отношение к ней.
– Сама я давно перестала говорить слово «инвалид», – продолжает она. – Считаю его некорректным, к тому же СМИ растиражировали образ инвалида как человека, живущего в болезни и безысходности.
А я хочу показать, что такие люди, как я, могут быть красивыми и успешными. И что страна, которая не использует сполна наш потенциал, себя же обедняет.
***
– Человек интересен своими особенностями, поэтому отличающиеся возможности могут стать твоей изюминкой, – говорит Ангелина. – Мое детское желание быть актрисой оформилось пять лет назад, когда я увидела по телевизору модный показ Victoria’s Secret. Я решила, что должна стать такой же красивой и желанной.
Учиться приходится самостоятельно: Ангелина работает дома перед зеркалом и изучает систему Станиславского по его книгам: ведь модель должна исполнить заданную дизайнером роль не хуже, чем актриса. Ежедневно с поддержкой мамы она гуляет, занимается на домашних тренажерах. Родители купили ей тяжеленные горнолыжные ботинки: в них она может стоять и даже передвигаться по квартире без помощи.
***
Первая фотосессия у Ангелины была три года назад. Признается: было страшновато, но она справилась.
Через год ее отобрали на эпизодическую роль в российском мини-сериале «А снег кружит».
– В фильме я играла саму себя – модель с ДЦП, которая участвует в ток-шоу, – говорит Ангелина. – То есть на площадке сидели зрители, среди которых были мои родители, по роли у меня был муж и ребенок. Я видела, что мама очень волнуется, на нее жалко было смотреть, а я чувствовала себя перед камерой, как рыба в воде.
После программы телефоны семьи раскалились от звонков: друзья и знакомые поздравляли Ангелину с замужеством и удивлялись, когда же она успела стать матерью. Они так и не поняли, что смотрели фильм, а не реальное ток-шоу.
– Я постоянно рассылала и рассылаю по всему миру свои резюме и фотографии, – говорит Ангелина. – К сожалению, ответов приходит очень мало.
***
– Театр – это моя профессия, мода – мечта. Я подумала, почему бы не соединить моду и театр, демонстрируя коллекцию одежды с элементами театрального действа? Почему бы вместе с обычными моделями не вывести на подиум моделей с отличающимися возможностями? (Людей с инвалидностью она называет только так – прим .ред.) Я взяла за основу мифологический сюжет о Пигмалионе и Галатее – но Галатея у меня без рук. И такие, как я, не обязательно должны демонстрировать одежду в инвалидной коляске: они могут даже летать.
Ангелине не нравятся спектакли, где люди с инвалидностью остаются несчастными из-за своего физического облика. К примеру, она видела на сцене актера с ДЦП, исполняющего роль Квазимодо – и спектакль ей не понравился. У нее совсем другие намерения: показать внутреннюю и внешнюю красоту необычных моделей.
– Я очень четко понимаю, что плыву против течения в своем желании быть моделью, работать в моде и шоу-бизнесе, – говорит Ангелина. – Но даже если кто-то крутит пальцем у виска на мой счет, не унываю, а еще больше начинаю верить в себя и свой потенциал. Потому что красота – внутри, а все прочее вздор! Может быть, мой личный пример послужит для кого-то толчком, он начнет верить в себя, мечтать, что-то делать, или просто захочет жить! Ведь мечта придает силы и ставит на ноги… Как показывает мой опыт, в буквальном смысле слова!
Here is my 10 year old son. He has spastic quad cp, hydrocephalus, and epilepsy. Throughout all of that he can still light up a room with his precious smile.
Це мій десятирічний син. У нього Церебральний параліч, гідроцефалія і епілепсія. Не зважаючи на це, він досі осяває кімнату своєю неперевершеною посмішкою.
Привіт… Мене звуть Сузана і я маю
прекрасну доньку, її звуть Естела. Вона моя найстарйша. Вона моя опора. Вона моя
найстарша донька серед дітей. Я маю трійко діток загалом. Вона має церебральний
параліч. Вона не говорить. Вона почала
ходити в 5 років, а навчилася користуватися ванною кімнатою в 7 років. Я пишаюся
як матір, бо вона дуже співчутлива, позитивна, харизматична, дружня дівчинка в
моєму житті. Я можу тільки дякувати Богу, що він дав такий дарунок мені. Коли я
плачу або сильно сумую, вона єдина, хто підіймає мій настрій, хто втішає мене.
Я люблю її дуже.
Hi.... My name is Susana and I have a
Beautiful Daughter, her name is Estela.... She as been my strength ... She is
12 yrs and is the oldest from kids. I got 3 kids in total. She as Cerebral
Palsy. She doesn't talk. She started walking at 5 yrs and started using the
bathroom at 7 yrs.... I'm a proud mother cause she is such a strong hearted,
positive, charismatic , friendly lil girl in my life. I can only thank God for
giving me this gift to me.... When I cry or I get depressed she's the one to
lifted my spirit up. I Love Her so much.
Життя Рубена Давида Гонсалеса Гальєго - одне суцільне горе. Горе, яке нічим виправити неможливо. Горе, яке застрягло назавжди. Але Рубен не впадає у відчай і вважає себе щасливою людиною. В Інтернеті його фотографії найчастіше зустрічаються у вигляді портрета. До плечей. Дивлячись на них бачиш - дуже симпатичний чоловік. А нижче плечей Рубена немає. Вірніше, є, але яка це людина? Дві речі, які Рубен вміє - працювати головою, і трохи гірше - рукою. У нашій країні лише такі вміння марні
- Почитай! Ти будеш плакати ... - з такими словами кілька років тому моя знайома простягнула мені стареньку дискету (зараз таких і немає зовсім). Я читала. І плакала. Тому що на цій дискеті був роман « Біле на чорному », що став сенсацією в Росії і країнах СНД. На 50 сторінках, набраних банальним 12 «Таймс», була проста історія простого інваліда з ДЦП, у якого на його біду повністю зберігся інтелект. Художні достоїнства цього роману можна ставити під сумнів, хоча я на це не наважуся. Але очевидно одне - про такий правді і так сильно раніше не говорив ніхто. І, мабуть, рідко зустрічається книга, написана одним-єдиним - працюючим - пальцем. Навіть тепер її неможливо купити в найбільших Інтернет-магазинах. Цієї книги могло і не бути. Якби одного разу Рубен не знайшов свою матір, у Празі, куди його привезла кіногрупа, що знімала документальний фільм. Хоча ні, книга була б у будь-якому випадку. Тому що до цієї зустрічі в біографії російського юнака з виключно іспанської прізвищем був дитячий будинок, будинок престарілих, два шлюби і двоє дітей ... Так що, зустріч з матір'ю не була випадковістю. Втім, почнемо з самого початку. Його історія - хороший сюжет для серіалу. Тільки хорошого, в жанрі теленовели, кінця не буде точно. Тому що в житті дива зцілення трапляються рідко. Дід був генсеком компартії в Іспанії. Тому нічого дивного в тому, що Аурора Гальего - мати - вищу освіту отримувала в Москві. Там вона познайомилася зі студентом-венесуельцем. Студентський роман, вагітність і 20 вересня 1968 року - двоє нежиттєздатних дітей. Брат-близнюк Рубена помер відразу. А Рубен залишився. Повним інвалідом.
За розказаною ним же легендою, рік Аурора жила при сині. Потім їх розлучили. Матері сказали, що дитина померла. Втім, дитячі будинки для інвалідів і були тією самою повільною, болісною смертю. Хоча не виключаю, що вижив Рубен завдяки своєму відомому походженням. Про все це і розповідає його книга. Як шматочки величезного пазла, Рубен вихоплює з пам'яті моменти свого життя. Як доводилося по ночах повзти до туалету - нянечок не добудитися. Як з дванадцяти років починали пити горілку - раніше не можна. Як жінка-карлиця - вже у будинку престарілих - покінчила з собою. Її просто вирішили перевести у відділення для «доходяг». Він говорить про своїх знайомих з «того» життя, і як би побіжно позначає - «у нього не було ніг». І ти сприймаєш це як відкриття. Бо як це - немає. Він же, нормальний за описом - ходив на уроки, лаявся з медичками. Та ні, це ми його таким собі намалювали. Тому що ніколи не були в цих будинках для інвалідів. І не знаємо, скільки їх і як там. А там - зовсім інше життя. А в будинках престарілих, куди переводили вісімнадцятирічних, а то й 16-річних - смерть. «Якщо зляжеш, підійти буде нікому. Поставлять на тумбочку біля ліжка тарілку з кашею, живи як хочеш. Кричи, не кричи - ніхто не підійде ». Для контрасту Рубен описує свій побут в Америці. Як маневренно рухається його крісло, кероване єдиною працюючою рукою. З якими перепрошуваннями йому пропонують пройти в інший зал кафе, який пристосований для колясочників. Зараз «безбар'єрне середовище» почало розвиватися і у нас. Але тільки-тільки почало. «Всі дивляться повз тебе, не помічають. Ти - не людина, ніщо. Але іноді через природну доброти або з професійної необхідності співрозмовник з'ясовує, що всередині ти такий же, як і всі. В одну мить байдужість змінюється захопленням, захоплення -. Глухим відчаєм перед реальністю» У 2001 році у віці 33 років Рубен зустрівся, нарешті, зі своєю матір'ю і виїхав з нею до Іспанії. У 2003 році з'явився його знаменитий роман «Біле на чорному». Тоді ж він отримав премію «Букер - відкрита Росія». А через рік про нього зняли фільм, також удостоєний численних нагород. Сьогодні Рубен Давид Гонсалес Гальєго живе В США. Зі своєю третьою дружиною. І не повернеться. Тому що тут йому уготована доля одна. Але давайте про це не будемо.
� Shkolazhizni.ruЖиття Рубена Давида
Гонсалеса Гальєго - одне суцільне горе. Горе, яке нічим виправити
неможливо. Горе, яке застрягло назавжди. Але Рубен не впадає у відчай і
вважає себе щасливою людиною. В Інтернеті його фотографії найчастіше
зустрічаються у вигляді портрета. До плечей. Дивлячись на них бачиш -
дуже симпатичний чоловік. А нижче плечей Рубена немає. Вірніше, є, але
яка це людина? Дві речі, які Рубен вміє - працювати головою, і трохи
гірше - рукою. У нашій країні ТІЛЬКИ такі вміння марні.
- Почитай! Ти будеш плакати ... - з такими словами кілька років тому моя
знайома простягнула мені стареньку дискету (зараз таких і немає
зовсім). Я читала. І плакала. Тому що на дискеті цієї був роман « Біле
на чорному », що став сенсацією в Росії і країнах СНД. На 50 сторінках,
набраних банальним 12 «Таймс», була проста історія простого інваліда з
ДЦП, у якого на його біду повністю зберігся інтелект.
Художні достоїнства цього роману можна ставити під сумнів, хоча я на це
не наважуся. Але очевидно одне - про такий правді і так сильно раніше не
говорив ніхто. І, мабуть, рідко зустрічається книга, написана
одним-єдиним - працюючим - пальцем. Навіть тепер її неможливо купити в
найбільших Інтернет-магазинах.
� Shkolazhizni.ruЖиття Рубена Давида
Гонсалеса Гальєго - одне суцільне горе. Горе, яке нічим виправити
неможливо. Горе, яке застрягло назавжди. Але Рубен не впадає у відчай і
вважає себе щасливою людиною. В Інтернеті його фотографії найчастіше
зустрічаються у вигляді портрета. До плечей. Дивлячись на них бачиш -
дуже симпатичний чоловік. А нижче плечей Рубена немає. Вірніше, є, але
яка це людина? Дві речі, які Рубен вміє - працювати головою, і трохи
гірше - рукою. У нашій країні ТІЛЬКИ такі вміння марні.
- Почитай! Ти будеш плакати ... - з такими словами кілька років тому моя
знайома простягнула мені стареньку дискету (зараз таких і немає
зовсім). Я читала. І плакала. Тому що на дискеті цієї був роман « Біле
на чорному », що став сенсацією в Росії і країнах СНД. На 50 сторінках,
набраних банальним 12 «Таймс», була проста історія простого інваліда з
ДЦП, у якого на його біду повністю зберігся інтелект.
Художні достоїнства цього роману можна ставити під сумнів, хоча я на це
не наважуся. Але очевидно одне - про такий правді і так сильно раніше не
говорив ніхто. І, мабуть, рідко зустрічається книга, написана
одним-єдиним - працюючим - пальцем. Навіть тепер її неможливо купити в
найбільших Інтернет-магазинах.
Цієї книги могло і не бути. Якби одного разу Рубен не знайшов свою
матір-в Празі, куди його привезла кіногрупа, що знімала документальний
фільм. Хоча ні, книга була б у будь-якому випадку. Тому що до цієї
зустрічі в біографії російського юнаки з виключно іспанської прізвищем
був дитячий будинок, будинок престарілих, два шлюби і двоє дітей ... Так
що, зустріч з матір'ю не була випадковістю. Втім, почнемо з самого
початку.
Його історія - хороший сюжет для серіалу. Тільки хорошого, в жанрі
теленовели, кінця не буде точно. Тому що в житті дива зцілення
трапляються рідко. Дід був генсеком компартії в Іспанії. Тому нічого
дивного в тому, що Аурора Гальего - мати - вищу освіту отримувала в
Москві. Там вона познайомилася зі студентом-венесуельцем. Студентський
роман, вагітність і 20 вересня 1968 року - двоє нежиттєздатних дітей.
Брат-близнюк Рубена помер відразу. А Рубен залишився. Повним інвалідом.
За розказаної ним же легенді, рік Аурора жила при сині. Потім їх
розлучили. Матері сказали, що дитина померла. Втім, дитячі будинки для
інвалідів і були тією самою повільною, болісною смертю. Хоча не
виключаю, що вижив Рубен завдяки своєму відомому походженням.
Про все це і розповідає його книга. Як шматочки величезного пазла, Рубен
вихоплює з пам'яті моменти свого життя. Як доводилося по ночах повзти
до туалету - нянечок не добудитися. Як з дванадцяти років починали пити
горілку - раніше не можна. Як жінка-карлиця - вже у будинку престарілих -
покінчила з собою. Її просто вирішили перевести у відділення для
«доходяг».
Він говорить про своїх знайомих з «того» життя, і як би побіжно позначає
- «у нього не було ніг». І ти сприймаєш це як відкриття. Бо як це -
немає. Він же, нормальний за описом - ходив на уроки, лаявся з медичка.
Та ні, це ми його таким собі намалювали. Тому що ніколи не були в цих
будинках для інвалідів. І не знаємо, скільки їх і як там. А там - зовсім
інше життя. А в будинках престарілих, куди переводили
вісімнадцятирічних, а то й 16-річних - і смерть. «Якщо сляжешь, підійти
буде нікому. Поставлять на тумбочку біля ліжка тарілку з кашею, живи як
хочеш. Кричи, не кричи - ніхто не підійде ».
Для контрасту Рубен описує свій побут в Америці. Як маневренно рухається
його крісло, кероване єдиною працюючою рукою. З яким перепрошуючи йому
пропонують пройти в інший зал кафе, який пристосований для колясочників.
Зараз «безбар'єрне середовище» почала розвиватися і у нас. Але
тільки-тільки почала.
«Всі дивляться повз тебе, не помічають. Ти - не людина, ніщо. Але іноді
через природну доброти або з професійної необхідності співрозмовник
з'ясовує, що всередині ти такий же, як і всі. В одну мить байдужість
змінюється захопленням, захоплення - глухим відчаєм перед реальністю. »
У 2001 році у віці 33 років Рубен зустрівся, нарешті, зі своєю матір'ю і
виїхав з нею до Іспанії. У 2003 році з'явився його знаменитий роман
«Біле на чорному». Тоді ж він отримав премію «Букер - відкрита Росія». А
через рік про нього зняли фільм, також удостоєний численних нагород.
Сьогодні Рубен Давид Гонсалес Гальєго живе в США. Зі своєю третьою
дружиною. І не повернеться. Тому що тут йому уготована доля одна. Але
давайте про це не будемо.
Життя Рубена Давида
Гонсалеса Гальєго - одне суцільне горе. Горе, яке нічим виправити
неможливо. Горе, яке застрягло назавжди. Але Рубен не впадає у відчай і
вважає себе щасливою людиною. В Інтернеті його фотографії найчастіше
зустрічаються у вигляді портрета. До плечей. Дивлячись на них бачиш -
дуже симпатичний чоловік. А нижче плечей Рубена немає. Вірніше, є, але
яка це людина? Дві речі, які Рубен вміє - працювати головою, і трохи
гірше - рукою. У нашій країні ТІЛЬКИ такі вміння марні.
- Почитай! Ти будеш плакати ... - з такими словами кілька років тому моя
знайома простягнула мені стареньку дискету (зараз таких і немає
зовсім). Я читала. І плакала. Тому що на дискеті цієї був роман « Біле
на чорному », що став сенсацією в Росії і країнах СНД. На 50 сторінках,
набраних банальним 12 «Таймс», була проста історія простого інваліда з
ДЦП, у якого на його біду повністю зберігся інтелект.
Художні достоїнства цього роману можна ставити під сумнів, хоча я на це
не наважуся. Але очевидно одне - про такий правді і так сильно раніше не
говорив ніхто. І, мабуть, рідко зустрічається книга, написана
одним-єдиним - працюючим - пальцем. Навіть тепер її неможливо купити в
найбільших Інтернет-магазинах.
Цієї книги могло і не бути. Якби одного разу Рубен не знайшов свою
матір-в Празі, куди його привезла кіногрупа, що знімала документальний
фільм. Хоча ні, книга була б у будь-якому випадку. Тому що до цієї
зустрічі в біографії російського юнаки з виключно іспанської прізвищем
був дитячий будинок, будинок престарілих, два шлюби і двоє дітей ... Так
що, зустріч з матір'ю не була випадковістю. Втім, почнемо з самого
початку.
Його історія - хороший сюжет для серіалу. Тільки хорошого, в жанрі
теленовели, кінця не буде точно. Тому що в житті дива зцілення
трапляються рідко. Дід був генсеком компартії в Іспанії. Тому нічого
дивного в тому, що Аурора Гальего - мати - вищу освіту отримувала в
Москві. Там вона познайомилася зі студентом-венесуельцем. Студентський
роман, вагітність і 20 вересня 1968 року - двоє нежиттєздатних дітей.
Брат-близнюк Рубена помер відразу. А Рубен залишився. Повним інвалідом.
За розказаної ним же легенді, рік Аурора жила при сині. Потім їх
розлучили. Матері сказали, що дитина померла. Втім, дитячі будинки для
інвалідів і були тією самою повільною, болісною смертю. Хоча не
виключаю, що вижив Рубен завдяки своєму відомому походженням.
Про все це і розповідає його книга. Як шматочки величезного пазла, Рубен
вихоплює з пам'яті моменти свого життя. Як доводилося по ночах повзти
до туалету - нянечок не добудитися. Як з дванадцяти років починали пити
горілку - раніше не можна. Як жінка-карлиця - вже у будинку престарілих -
покінчила з собою. Її просто вирішили перевести у відділення для
«доходяг».
Він говорить про своїх знайомих з «того» життя, і як би побіжно позначає
- «у нього не було ніг». І ти сприймаєш це як відкриття. Бо як це -
немає. Він же, нормальний за описом - ходив на уроки, лаявся з медичка.
Та ні, це ми його таким собі намалювали. Тому що ніколи не були в цих
будинках для інвалідів. І не знаємо, скільки їх і як там. А там - зовсім
інше життя. А в будинках престарілих, куди переводили
вісімнадцятирічних, а то й 16-річних - і смерть. «Якщо сляжешь, підійти
буде нікому. Поставлять на тумбочку біля ліжка тарілку з кашею, живи як
хочеш. Кричи, не кричи - ніхто не підійде ».
Для контрасту Рубен описує свій побут в Америці. Як маневренно рухається
його крісло, кероване єдиною працюючою рукою. З яким перепрошуючи йому
пропонують пройти в інший зал кафе, який пристосований для колясочників.
Зараз «безбар'єрне середовище» почала розвиватися і у нас. Але
тільки-тільки почала.
«Всі дивляться повз тебе, не помічають. Ти - не людина, ніщо. Але іноді
через природну доброти або з професійної необхідності співрозмовник
з'ясовує, що всередині ти такий же, як і всі. В одну мить байдужість
змінюється захопленням, захоплення - глухим відчаєм перед реальністю. »
У 2001 році у віці 33 років Рубен зустрівся, нарешті, зі своєю матір'ю і
виїхав з нею до Іспанії. У 2003 році з'явився його знаменитий роман
«Біле на чорному». Тоді ж він отримав премію «Букер - відкрита Росія». А
через рік про нього зняли фільм, також удостоєний численних нагород.
Сьогодні Рубен Давид Гонсалес Гальєго живе в США. Зі своєю третьою
дружиною. І не повернеться. Тому що тут йому уготована доля одна. Але
давайте про це не будемо.
Життя Рубена Давида
Гонсалеса Гальєго - одне суцільне горе. Горе, яке нічим виправити
неможливо. Горе, яке застрягло назавжди. Але Рубен не впадає у відчай і
вважає себе щасливою людиною. В Інтернеті його фотографії найчастіше
зустрічаються у вигляді портрета. До плечей. Дивлячись на них бачиш -
дуже симпатичний чоловік. А нижче плечей Рубена немає. Вірніше, є, але
яка це людина? Дві речі, які Рубен вміє - працювати головою, і трохи
гірше - рукою. У нашій країні ТІЛЬКИ такі вміння марні.
- Почитай! Ти будеш плакати ... - з такими словами кілька років тому моя
знайома простягнула мені стареньку дискету (зараз таких і немає
зовсім). Я читала. І плакала. Тому що на дискеті цієї був роман « Біле
на чорному », що став сенсацією в Росії і країнах СНД. На 50 сторінках,
набраних банальним 12 «Таймс», була проста історія простого інваліда з
ДЦП, у якого на його біду повністю зберігся інтелект.
Художні достоїнства цього роману можна ставити під сумнів, хоча я на це
не наважуся. Але очевидно одне - про такий правді і так сильно раніше не
говорив ніхто. І, мабуть, рідко зустрічається книга, написана
одним-єдиним - працюючим - пальцем. Навіть тепер її неможливо купити в
найбільших Інтернет-магазинах.
Цієї книги могло і не бути. Якби одного разу Рубен не знайшов свою
матір-в Празі, куди його привезла кіногрупа, що знімала документальний
фільм. Хоча ні, книга була б у будь-якому випадку. Тому що до цієї
зустрічі в біографії російського юнаки з виключно іспанської прізвищем
був дитячий будинок, будинок престарілих, два шлюби і двоє дітей ... Так
що, зустріч з матір'ю не була випадковістю. Втім, почнемо з самого
початку.
Його історія - хороший сюжет для серіалу. Тільки хорошого, в жанрі
теленовели, кінця не буде точно. Тому що в житті дива зцілення
трапляються рідко. Дід був генсеком компартії в Іспанії. Тому нічого
дивного в тому, що Аурора Гальего - мати - вищу освіту отримувала в
Москві. Там вона познайомилася зі студентом-венесуельцем. Студентський
роман, вагітність і 20 вересня 1968 року - двоє нежиттєздатних дітей.
Брат-близнюк Рубена помер відразу. А Рубен залишився. Повним інвалідом.
За розказаної ним же легенді, рік Аурора жила при сині. Потім їх
розлучили. Матері сказали, що дитина померла. Втім, дитячі будинки для
інвалідів і були тією самою повільною, болісною смертю. Хоча не
виключаю, що вижив Рубен завдяки своєму відомому походженням.
Про все це і розповідає його книга. Як шматочки величезного пазла, Рубен
вихоплює з пам'яті моменти свого життя. Як доводилося по ночах повзти
до туалету - нянечок не добудитися. Як з дванадцяти років починали пити
горілку - раніше не можна. Як жінка-карлиця - вже у будинку престарілих -
покінчила з собою. Її просто вирішили перевести у відділення для
«доходяг».
Він говорить про своїх знайомих з «того» життя, і як би побіжно позначає
- «у нього не було ніг». І ти сприймаєш це як відкриття. Бо як це -
немає. Він же, нормальний за описом - ходив на уроки, лаявся з медичка.
Та ні, це ми його таким собі намалювали. Тому що ніколи не були в цих
будинках для інвалідів. І не знаємо, скільки їх і як там. А там - зовсім
інше життя. А в будинках престарілих, куди переводили
вісімнадцятирічних, а то й 16-річних - і смерть. «Якщо сляжешь, підійти
буде нікому. Поставлять на тумбочку біля ліжка тарілку з кашею, живи як
хочеш. Кричи, не кричи - ніхто не підійде ».
Для контрасту Рубен описує свій побут в Америці. Як маневренно рухається
його крісло, кероване єдиною працюючою рукою. З яким перепрошуючи йому
пропонують пройти в інший зал кафе, який пристосований для колясочників.
Зараз «безбар'єрне середовище» почала розвиватися і у нас. Але
тільки-тільки почала.
«Всі дивляться повз тебе, не помічають. Ти - не людина, ніщо. Але іноді
через природну доброти або з професійної необхідності співрозмовник
з'ясовує, що всередині ти такий же, як і всі. В одну мить байдужість
змінюється захопленням, захоплення - глухим відчаєм перед реальністю. »
У 2001 році у віці 33 років Рубен зустрівся, нарешті, зі своєю матір'ю і
виїхав з нею до Іспанії. У 2003 році з'явився його знаменитий роман
«Біле на чорному». Тоді ж він отримав премію «Букер - відкрита Росія». А
через рік про нього зняли фільм, також удостоєний численних нагород.
Сьогодні Рубен Давид Гонсалес Гальєго живе в США. Зі своєю третьою
дружиною. І не повернеться. Тому що тут йому уготована доля одна. Але
давайте про це не будемо.
